У листопаді 1933 року Павло Постишев вихвалявся: “Один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників”.
Після “процесу СВУ” чимало авторів українських підручників опинилися за ґратами.
Влітку 1930-го РНК УСРР ліквідував незалежні доти видавництва й утворив цілковито контрольоване Державне видавниче об’єднання України, куди увійшла і “Радянська школа”.
На Всеукраїнській нараді в справі підручників ухвалили, що в них має чітко проглядатися “генеральна лінія партії”, учень повинен отримати мінімум основ марксизму-ленінізму, підручники мусять допомагати залучати дітей до лав піонерів, виховувати інтернаціоналістів і юних безбожників.
У березні 1933-го діяльність наркома освіти Микола Скрипника у справі підручників засудили – мовляв, у них пропагували український націоналізм. До 15 квітня мали переглянути всі підручники й потім переробити їх так, щоб акцентувати на “братерстві” з Росією.
Тоді ж уклали угоду між наркомами освіти Росії та України про уніфікацію програм і підручників для початкової та середньої школи. За основу, звісно ж, мали взяти російські книжки. У березні 1934-го з цією ж метою в Києві заснували видавництво дитячої літератури “Дитвидав УСРР”, 1964 року перейменоване на “Веселка”.
Одночасно “працювали” з бібліотеками. Як зазначає історикиня Олена Каракоз, наприкінці 1920-х сформували широку мережу держустанов УСРР, що контролювали “хранилища знань”.
Це спеціальні відділи Наркомату освіти, Головліт, Головполітосвіта тощо. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про покращення бібліотечної роботи”, упродовж 1929–1930 років слід було почистити бібліотечні фонди від “ідеологічно шкідливої, застарілої” літератури. Це призвело до знищення майже половини їхнього фонду.
